Прокидаюсь, і настрою знову дивуюсь…
Світ не милий чомусь, у вікно не милуюсь…
Руки ледь підіймаю, щоб каву налити –
Я вживаю її, аби швидше ходити.
Чом, збагнути не можу, я тяжко зітхаю? –
Може рано встаю, може пізно лягаю…
Та не довго в собі я цей настрій тримала,
Дух у серці підвівсь, коли я пригадала,
Скільки горя живе по-сусідству зі мною –
Є сліпі, є без рук, з однією ногою,
Безпритульні, голодні, холодні та голі,
Є такі, що довіку не бачимуть волі.
А у мене є все – руки, ноги, родина,
Є робота цікава і тепла хатина,
Ніжна киця стриба на коліна щоранку,
Цукор, масло і хліб є завжди до сніданку.
То ж чому я безглуздо похнюпила носа?
Посміхнувшись до неба, кажу собі «Досить!!!».
Треба вдячними бути за кожну хвилину,
За усе, що я маю – радіти повинна,
Цінувати усе, що Господь нам дарує –
За життя, що сьогодні під небом вирує!
